Як вчителям порозумітися з «цифровим» поколінням дітей

Головні риси сучасних школярів та як їх спрямувати в корисне русло.

Нові технології змушують людський мозок еволюціонувати в небаченому досі темпі. Діти, які ніколи не жили у світі без інтернету, вже «заточені» під віртуальну реальність. До школи зараз приходять абсолютно нові за типом мислення учні. Якщо орієнтуватися на теорію поколінь, нині за партами сидить покоління Z — «цифрові» діти.

Як вчителям і батькам з інших поколінь уникнути конфліктів з ними?

Довідка. Теорії поколінь Вільяма Штрауса і Ніла Хоува вже 26 років. На думку авторів, цінності поколінь змінюються циклічно. Тож їхні головні риси можна не тільки виявити, спираючись на результати досліджень, а й спрогнозувати. Можна передбачити також конфлікт поколінь — саме те, що нині відбувається між учнями та вчителями, яким за 40. Головні цінності таких дорослих (покоління Х) — повага до індивідуалізму, відповідальність, книжкове мислення. У той час як сучасні діти (покоління Z) — майже повна протилежність: інфантильні, орієнтовані на думку однолітків, з кліповим мисленням.

Молоді вчителі (покоління Y) ближчі до школярів. Але вони схильні вносити елементи змагання, налаштовані на дітей-переможців, оригіналів. А багатьом «новим» підліткам конкурси і креативний підхід не цікаві.

Інтернет-серфінг

Ці діти виросли серед новинних стрічок і клацання телевізійним пультом. Вибір — їх головна цінність. Пошук — те, що вони вміють найкраще. Для них завжди існує цікавіший сайт, свіжіша інформація — треба лише знайти. Вони здатні швидко «просівати» великі обсяги інформації, одночасно листуватися з десятком людей і оперативно реагувати на нові повідомлення.

Вони — діти гаджетів. Тому пишуть на папері лише на уроках, решта записів — у смартфонах і планшетах. Майже не читають паперових книг, хоча літери вивчають з пелюшок, щоб знайти мультики в YouTube.  Для таких учнів підручники, навіть в електронному вигляді, здаються нудними без лінків і відео.

Подробиці їх особливо не цікавлять. Ігнорують довгі тексти і звертання, особливо усні. Отож задушевні розмови і лекції — не для них. Як наслідок, часто мають слабку пам’ять і проблеми з концентрацією уваги.

У них забагато варіантів у голові. Якщо під час обіду попросити води, «цифрові» не знатимуть, що робити: налити мінералки, з кулера, з чайника чи водопроводу. При цьому не схильні запитувати, щоб уточнити, і глибоко вникати. Тож завдання без покрокового алгоритму такі школярі роблять абияк чи взагалі ігнорують.

Що робити: Говорити з ними «твітами», тобто коротко і з перервами. А завдання розсилати на гаджети. Будь-яке завдання краще розбивати на десяток дрібних. Розписувати кожен крок і не сподіватися на допитливість. Шаблони не обмежують, а навпаки заспокоюють покоління Z. А креативність вмикається, коли вони знаходять недоліки в шаблонах або шукають нові версії.

Інфантильність

У підлітковому віці «цифрові» діти не такі «колючі», як були попередні покоління. Зате і спроб відокремитися, досягти незалежності не роблять. На Заході це перше покоління, яке не йде з дому, щоб будувати життя самостійно. Прогнозують, що діти покоління Z будуть жити з батьками в середньому до 35 років. Але це не послух, а радше практичність: поруч повинен бути той, хто «розрулить» справи в реалі, обслужить у побутовому сенсі.

Побут їх особливо обтяжує. Похід у магазин — важке випробування. Більшість хотіла б працювати не в офісі, а вдома. Вчитися діти теж мріють вдома. Але якби при цьому їм забезпечили ще й простір для «тусовки» з однолітками.

Сучасні підлітки не носяться з життєвими цілями, як молодь 1980-х, і не мріють здивувати оточуючих, як молодь «нульових». Кава з печивом, облаштований під себе віртуальний світ і кілька тисяч «френдів» — ось і все, що їм треба.

Зона зрілості «цифрових» — в інтернеті. Вони можуть брати участь у важливих міжнародних проектах, але одночасно сидіти голодними, доки мама не зготує вечерю.

Що робити: Треба враховувати, що сучасні діти не знають елементарних побутових речей. Тож робити висновки про зрілість школяра варто за його інтелектуальною працею, а не соціальною пристосованістю. Вчителям необхідно тісно спілкуватися з батьками — вони і «домашку» роблять, і інтереси старшокласників представляють.

Лайф-серфінг

Життя для «цифрових» — це пошук. Стосунки вони легко обривають одним повідомленням і одразу переглядають нові кандидатури в соцмережах. Школярі кидають недоробленим домашнє завдання, хоча здатні його виконати. А ті, хто вже встиг почати працювати або стажуватися, шокують кадровиків: вони можуть кинути проект через те, що в офісі незручна міні-кухня. Бо не терплять дискомфорту.

Покоління Z йде від усього, що викликає дискомфорт. Якщо їм цікаво і вони самі цього хочуть — готові гарувати. Як тільки з’являється «треба» — активність знижується.

Багато з них ще підлітками заробляють як фрілансери, оскільки в інтернет-реальності важливі вміння, а не атестати й дипломи. При цьому покоління Z не шукає захмарних зарплат, а той мізер, який їм треба, легко отримають в будь-якому місці.

Що робити: Подача матеріалу на уроці, цікавість, елемент гри ще ніколи не були настільки важливі. А ще — зручність. У приватних школах вже зрозуміли, що комфортні, стильні та модернізовані класи спонукають сучасних дітей бігти на заняття. Якщо немає матеріальної бази, використовуйте оригінальні роздруківки та нестандартне оформлення кабінету.

Мережеве спілкування

Сучасні діти збиваються у віртуальні «зграї». Належність до групи в соцмережах для них надзвичайно важлива. Повідомленням очевидців у Facebook довіряють більше, ніж офіційним новинам. Пости пишуть не для обміну інформацією, а для ритуальної підтримки спілкування. Обмін привітаннями і світські розмови переводять в онлайн.

Довіряють більшості. На будь-яке запитання збирають у соцмережах десятки чи навіть сотні думок, а потім узагальнюють і роблять так само, як усі.

Якщо попереднє покоління шукало однокласників у соцмережах, то нині діти  прямо там і заводять друзів. Емпатія, вміння розпізнавати міміку і жести, тобто успішно спілкуватися наживо, у сучасних дітей набагато слабкіші, ніж у їхніх батьків. Їхні почуття — це смайли та статуси. А текст, фото і відео — головні враження.

Своїх знайомих можуть описати одним абзацом, решта — не цікавить. Друзі нагадують їм персонажів комп’ютерної гри із заданими параметрами.

Що робити: Вчителю варто давати час на уроці для зворотного зв’язку від однолітків, обміну досвідом, групових завдань. Варто завести для класу групу в соцмережі. Але її мають вести діти, а не дорослі. Час від часу розміщувати там щось, що спонукатиме до обговорення навчання. Сучасних дітей треба вчити розуміти власні та чужі почуття, звертати увагу на складність та унікальність особистості.

Публічність

Влоги, в яких знімають дорогу до школи або поїдання сніданку, — це форма щоденника. Але раніше щоденник був справою приватною, а тепер — публічною. Утім, особистий простір — незрозуміле поняття для цього покоління. Як і субординація.

У школі вони зненацька звертаються на ім’я до вчителів, ставлять нетактовні запитання, телефонують на мобільний пізно ввечері, щоб уточнити завдання. Ті, що вже почали працювати, можуть через дрібниці писати гендиректору, минаючи безпосереднього керівника.

Постійна публічність змушує покоління Z достроково відповідати на запитання: хто ти такий, який ти персонаж? Раніше самоідентифікація була клопотом тих, кому під 30. Але соцмережі зберігають старі записи, навішують ярлики. І якщо дитина раніше мала певні вподобання, зміну смаків доводиться аргументувати.

Що робити: У навчанні варто спиратися на любов до публічності. Запропонуйте учням зняти відео про виконання досліду. Вони зроблять це охочіше, ніж записуватимуть результати в зошит.

Як діяти вчителю, якщо уроки зриває агресивний учень

Конфліктологи стверджують, що за останні чотири роки градус агресії серед українських школярів зріс у кілька разів. На це впливає багато чинників, у тому числі загальна ситуація в країні. Школярі навіть підсвідомо можуть прагнути влаштовувати бійки і сутички між собою та втягувати в конфлікти вчителів. Як діяти викладачу в таких ситуаціях? Існує кілька дієвих порад.

Метод «розстановки сил»

Вчителю варто займатися попередженням конфліктів. Він повинен добре знати, чи є в класі діти, з якими однолітки не хочуть спілкуватися, ігнорують. Чи є в колективі прояви булінгу щодо когось з дітей.

Перед початком уроків попросіть кожну дитину на аркуші паперу написати прізвища чотирьох дітей, з якими вона хоче сидіти поруч за партою. А також прізвище того, кого вона вважає своїм найкращим другом. Коли вчитель проаналізує результати, то легко помітить, кого з дітей «забули», не згадали зовсім.

Цей метод має назву «розстановка сил». Завдяки йому можна дослідити комунікацію в колективі й дізнатися, хто в класі жертва, хто агресор, хто є неформальним лідером, а від кого відвернулися однолітки.

Допомога школярів

У багатьох українських школах за підтримки Міністерства освіти зараз створюються так звані служби примирення, або групи медіації. Адміністрації шкіл навіть виділяють окремі приміщення для «кімнат примирення», де діти допомагають іншим дітям вирішувати конфлікти. Розробляють сценарії вирішення суперечок.

Зазвичай такі групи формують серед дев’ятикласників, щоб до закінчення школи старшокласники змогли передати навички у вирішенні конфліктів молодшим учням, тобто виступали для них у ролі коучів.

Цей спосіб виявився досить ефективним. Часом діти більше довіряють іншим учням, ніж вчителям.

Метод переформулювання

Якщо в учня стався раптовий спалах агресії (наприклад, від кидає в однокласників чи вчителя різні предмети, штовхається, кричить), треба якнайшвидше ізолювати дитину від публіки. Бо саме публікою виступає клас у цей момент.

Вчитель має спокійним упевненим рухом взяти дитину, що агресує, за руку і провести до іншої кімнати, де можна залишитися сам на сам. Річ у тім, що часто діти демонструють таку поведінку «на куражі», коли отримують задоволення від того, що інші спостерігають за їхнім «виступом».

Спробуйте відволікти школяра спокійними простими запитаннями. Підбирайте їх залежно від віку дитини. Наприклад: «Тобі не холодно? Ти весь тремтиш», «Що тобі потрібно для того, щоб заспокоїтися? Хочеш води?», «Бачиш, що то за пташка за вікном полетіла?» Лише після того, як дитина заспокоїться, слід попросити: «Розкажи мені про причини, через які ти так поводишся». У такі моменти дієвим може стати метод переформулювання. Тобто ви повертаєте

учню інформацію, яку він сказав у негативному ключі, так, щоб вона стала нейтральною.

Наприклад, школяр каже: «Вони всі мене задовбали!» А вчитель відповідає: «Ти справді відчуваєш таке сильне невдоволення від їхньої надокучливості?» Тобто слід прибрати конфліктогенний компонент з речення, однак залишити його суть. Тоді дитина перейде до конструктиву, напруга спаде, — так влаштований людський мозок.

Також треба уникати оціночних суджень, натомість ставити більше відкритих запитань. Доречними будуть такі: «Що відбулося перед тим, як ти вирішив так вчинити? Про що ти думав, коли з’явилося бажання заподіяти шкоду іншим?»

Це дасть змогу дитині розкрити ситуацію так, як вона сама її проектує власною поведінкою. Адже агресія — це спосіб прокричати про ту чи іншу проблему. Завершити розмову варто так: «Як те, що відбулося, відбилося на тобі? Як думаєш, що буде далі?»

Підтримка колег

Українські вчителі звикли самотужки вирішувати проблеми і не звертаються по допомогу до колег навіть коли йдеться не про одного учня, що зриває уроки, а про цілий клас, що робить різні капості.

Однак коли вчитель бачить, що справа стосується його авторитету, потрібно сказати про проблему керівництву школи, звернутися до шкільного психолога або навіть винести питання на педагогічну раду.

Колеги допоможуть проаналізувати ситуацію, адже агресивний учень чи клас можуть ставитися так до всіх вчителів. Також колеги можуть допомогти вам подивитися на себе зі сторони — зрозуміти, що може провокувати агресивну поведінку дітей. Поради інших вчителів допоможуть виявити заводія, лідера думок у класі. Варто попросити психолога провести з ним бесіду.

Позиція агресора

У кожної дитини є позиція, тобто те, що вона демонструє своєю поведінкою. А також інтерес із цього питання, який діти часто намагаються замаскувати.

Наприклад, жбурляння папірців у вчителя чи однокласника — це висловлення позиції. А який інтерес ховається за нею — може пояснити лише сам агресор. Тому варто запитати: «Що ти хочеш сказати, коли так робиш? Про що твоя дія? Що ти демонструєш? Навіщо ти тут — отримувати знання чи проводити час?»

Застосовуйте метод відкритих запитань, щоб школярі почали озвучувати свої потреби. Тоді вчитель має висловити у відповідь свої, щоб побачити, де вони пересікаються. Однак завершувати необхідно категорично: «Треба, щоб це припинилося просто зараз».

Потреби дітей — комфорт і безпека. Якщо викладач надто вимогливий і влаштовує контрольні без попередження, то може сказати школярам таке: «Бачу, ви незадоволені несподіваними контрольними. Це впливає на ваше відчуття безпеки. Якщо це некомфортно для вас, я буду попереджати за кілька днів, щоб ви мали змогу підготуватися, а страх отримати погану оцінку не викликав негативної реакції».

Недоречно стояти на позиції «я вчитель, тому я правий». Треба донести конструктив: «Я приходжу до школи виконати свою роботу — передати знання та вміння. І зможу це зробити тільки в атмосфері взаємоповаги».

Наприкінці бесіди обов’язково запитайте в класу: «Ми з вами про це поговорили чи ми з вами про це домовились?»

Принцип ненасильницького спілкування

Не слід застосовувати агресію у відповідь на агресію. Висловлювання «Ти що собі думаєш? Як посмів?» вирішити конфлікт не допоможуть. Варто застосувати принцип ненасильницького спілкування.

Приміром, ідеться про глузування якогось учня чи цілого класу з вчителя. Спокійно висловіть дітям свої почуття з цього приводу. Скажіть: «Коли ви смієтеся в мене за спиною, я засмучений. Я не можу виконувати свою роботу в ці моменти так, як мені хотілося б. Мені боляче від того, що ви проявляєте неповагу. Є пропозиції, як ми можемо вирішити цю проблему?»

Завершіть розмову відкритим прямим проханням: «Давайте закінчимо все це негайно». Це спосіб донести до людини інформацію так, щоб у неї з’явився внутрішній мотив вчинити, як хочете ви.

Посередник між батьками

Саме вчитель має виступити в ролі «буфера» між батьками агресора та батьками дітей, яких він ображає. Зберіть батьків разом для бесіди. Однак розмова має бути стриманою. Вчитель повинен слідкувати, щоб не звучало образливих висловлювань.

Батьки дитини-агресора і так у складному становищі, надмірний тиск може змусити їх захищатися, а не знаходити консенсус. Спершу треба їх уважно вислухати: можливо, у родини виникли серйозні проблеми і їй потрібна допомога. У жодному випадку вчитель не повинен допускати, щоб одні батьки сварили інших. Викладач має володіти компетенцією дипломата-посередника.

Запитуйте в обох сторін: «Що відбулося? Що це для вас означає? Як ви бачите цю ситуацію в майбутньому?» Батьки мають зрозуміти, що їх об’єднує спільна мета — безпека їхніх дітей. Тому разом треба думати, як вирішити проблему.

Якщо ситуація з агресором зайшла надто далеко, є сенс поговорити з батьками цієї дитини про можливість переведення до іншого навчального закладу.